Міжнародний центр перспективних досліджень
Зворотний зв'язок Мапа сайту Версія для друку
Підписка на публікації
RSS стрiчка новин
03 листопада 2011

Субрегіональна співпраця з ЄС, або Як Україні не опинитися за бортом інтеграції?

Політичне вікно широких можливостей, що з’явилось із настанням польського головування в ЄС, лишатиметься відкритим недовго. Якщо довгоочікуваного підписання Угоди про Асоціацію за цей шестимісячний період не станеться, для України настане час переоцінки своїх перспектив та пошуку нових партнерів. Постає питання: що краще — затамувати подих і чекати на бажаний результат чи вже зараз починати шукати нових друзів? В той час, як ЄС прагне сформувати коло дружніх та стабільних країн навколо себе, Україна має власноруч створити коло друзів всередині ЄС. Очікувати однакового ставлення від усіх країн-членів чи робити ставку на цілковиту відданість однієї країни-адвоката не варто. Й хоча формулу альтернативного шляху європейської інтеграції через секторну субрегіональну співпрацю до Європи не можна вважати ідеальною, вона здатна вказати на принципи, за якими треба налагоджувати дружні та взаємовигідні відносини з усіма країнами-членами ЄС.

ДРУЗІ НАЗАВЖДИ?

На своєму шляху до Європи Україна завжди намагалась знайти надійних захисників своїх інтересів серед країн-членів Європейського Союзу. Ідея про те, що кілька сильних політичних союзників здатні «зсередини» лобіювати євроінтеграційні прагнення України, тягнучи її, немов на буксирі, до європейського простору, стала мало не аксіомою для української дипломатії. Травневий «форум друзів України», що відбувся в Люксембурзі, став наочним підтвердженням цього. Організований нашими традиційними політичними «приятелями» (міністерствами закордонних справ Польщі та Швеції), проведений в дружній атмосфері, з обнадійливими висновками і надзвичайно широким спектром охоплених питань — від безвізового режиму до військової співпраці. Покладання великих сподівань на впливових друзів — це традиційна домінанта нашої зовнішньої політики, яку не можна назвати абсолютно безпідставною. Особливо актуальною вона видається зараз, в період головування Польщі в ЄС, що збігається з останніми етапами переговорів стосовно Угоди про Асоціацію із Євросоюзом. Проте чи не є ці сподівання завищеними?

Українські спроби сформувати «коло друзів», свого роду внутрішньоєвропейську партію підтримки, переважно мали двосторонній характер й суттєво залежали від особистого порозуміння між окремими політиками найвищого рівня. Фактично стабільність такого кола друзів стає заручником політичної ситуації та хитань електорального маятника в кожній із країн-адвокатів України. Не виключено, що зі зміною правлячих коаліцій у цих країнах на місце дружбі поступово прийде збайдужіння і готовність полишити Україну в «сірій зоні».

Крім того, після приєднання до ЄС останньої хвилі нових країн-членів, Союз впритул наблизився до потенційних меж свого розширення. Втома від процесу розширення, що наразі гостро відчувається в ЄС, змусила скоригувати політику стосовно групи дружніх країн, що межують із ЄС і прагнуть до вступу. В межах цієї групи виділилися дві характерні категорії: по-перше, це країни Балканського півострова, які беруть участь у Процесі стабілізації та асоціації, що прописує конкретні заходи, спрямовані на якнайшвидше приєднання до ЄС. По-друге, це країни Європейської політики сусідства, «європейськість» яких під сумнів не ставиться, але яким не надається реальних інтеграційних перспектив. До останніх належить й Україна. Хоча така ситуація викликає цілком виправдане розчарування в країн, що опинились поза бортом інтеграції, не варто робити фаталістичних висновків про те, що мури «фортеці Європи» стануть абсолютно неприступними для нових претендентів.

СЕКТОРНА КООПЕРАЦІЯ — ОДНІЄЮ НОГОЮ В ЄС?

В еру європейського построзширення участь у субрегіональних, секторально-орієнтованих організаціях може стати дієвою альтернативою «повномасштабній» євроінтеграції у випадках, коли остання (тимчасово) не є можливою. Тому формат української співпраці із європейськими друзями повинен бути чітко окресленим — мати регіональну прив’язку та секторне спрямування, й, за можливістю, договірну основу. Досвід входження в організацію партнерства, сформовану за цими критеріями, Україна вже має. Йдеться про субрегіональну кооперацію в межах Європейського енергетичного Співтовариства (ЕнС), повноправним членом якого наша країна стала півроку тому. Можна розраховувати, що за умови грамотної побудови багатосторонніх відносин із країнами-членами ЕнС, ця організація дозволить зберегти інтеграційну динаміку у стосунках Україна — ЄС в умовах, коли процес розширення починає гальмувати.

Членство країни у Енергетичному співтоваристві відкриває можливість максимального наближення політики України та ЄС, яке, втім, буде відбуватися лише в межах енергетичного сектору. Такий вузькоспеціалізований підхід виводить енергетичний сектор України в авангард інтеграції, роблячи його своєрідною тестовою лабораторією, в якій буде перевірятися європейський спосіб вироблення політики, адаптуватися європейські норми та процедури.

Енергетичне співтовариство нерідко розглядають як підготовчий етап до вступу до ЄС, так званий інструмент попереднього вступу (pre-assession instrument). Втім, повної уніфікації політик держав-членів ЕнС та Європейського Союзу він не передбачає. Це вимагало б створення повноцінного спільного законодавчого простору в окремому секторі, в якому було б чинним усе законодавство ЄС (в тому числі й нове).

Натомість на Україну, як члена Енергетичного співтовариства, поширюється дія лише ряду «старих», перевірених на практиці Директив ЄС у сфері енергетики, вільної конкуренції, охорони довкілля. Тому стверджувати, що членство в ЕнС є де-факто членством у енергетичному секторі Європейського Союзу буде не зовсім вірно. Воно є радше платформою для кооперації, що охоплює найближчих друзів Європейського Союзу — як потенційних кандидатів на вступ до ЄС (Балкани), так і країн, що таких шансів в найближчий час не мають (Україна, Молдова). Для перших участь в ЕнС це необхідна умова вступу, для других — доступ до європейських ринків, джерело найкращих практик та, що найголовніше, шанс налагодити глибокі секторальні зв’язки із майбутніми членами ЄС. Для України це реальний шанс здобути нових потенційних союзників у європейській спільноті ще до того, як вони стануть де-юре членами ЄС.

БІЛЬШЕ ДРУЗІВ, БІЛЬШЕ ПЕРСПЕКТИВ

Принципово важливим є метод, за допомогою якого Україна вибудовуватиме ці секторні зв’язки. В ЄС широко використовується практика двосторонніх угод, що охоплюють певний сектор. Цей білатеральний підхід є визначальним для відносин ЄС із такими країнами. як Швейцарія та Росія. Стосовно згаданого у безпековій стратегії ЄС кільця дружніх та стабільних країн-сусідів, пріоритетним визначається інший, мультилатеральний підхід, із великою кількістю акторів та синергією політик багатьох країн. Організації як ЕнС та Європейська асоціація вільної торгівлі побудовані саме на цих, мультилатеральних засадах. Енергетичне Співтовариство до того ж має ще й яскраво виражений регіональний акцент — спочатку засноване як інструмент координації енергетичних політик на Балканському півострові, після приєднання України та Молдови, воно поширилось на ще більшу частину Балкано-Чорноморського субрегіону. Ця регіональна версія мультилатералізму передбачає пошук регіональних відповідей на регіональні проблеми, в тому числі шляхом налагодження транскордонного співробітництва — в питаннях торгівлі, енергетичної інфраструктури, охорони довкілля й т. ін.

Попри те що сама структура ЕнС спонукає до побудови багатосторонніх зв’язків, відносини України зі Співтовариством розгортались у традиційний для нас двосторонній спосіб, із однією Європейською комісією в якості головного партнера. Цей орган дійсно виступав координатором енергетичної інтеграції на Балканах ще із перших днів так званого Афінського процесу, котрий передував створенню ЕнС, проте наразі аж ніяк не має монополії на представництво інтересів усіх країн-членів. Саме з представниками останніх має бути налагоджена щонайактивніша секторна співпраця. Орієнтуватися треба в першу чергу на країни західних Балкан, яких відносять до «першої черги» входження до ЄС — Хорватію, Македонію, Сербію. Якщо вони увійдуть до Євросоюзу із вже встановленими глибокими інфраструктурними та торговими та зв’язками з Україною — це реально наблизить Україну до Європи. Кращого приводу заздалегідь гарантувати собі союзників у ЄС годі шукати. Також для України виправданим кроком стане формулювання спільної позиції із ключових питань із Республікою Молдова, зважаючи на те, що інтеграція цих двох країн до ЕнС відбувалася синхронізовано.

Ларіон ЛОЗОВИЙ — дослідник проекту Міжнародного центру перспективних досліджень «Чотири моря», що фінансується за підтримки Європейської комісії.

Вперше надруковано у газеті ДЕНЬ №192, 25 жовтня 2011